Україна Кохання проти імперських амбіцій: доля останнього гетьмана Кирила Розумовського
Фокус вивчав, як відбувалася остаточна ліквідація гетьманства в Україні: чи був шанс врятувтаи державність?
В середині XVIII ст., здавалося, фортуна нарешті повернулася обличчям до українців. Після десятиліть переслідування усього українського, жорстокого руйнування столиці Української козацької держави та усього, що пов’язане з ідентичністю нашого народу, крізь хмари бурь, здається стали пробиватися промінчики надії. З приходом закоханої в українського музиканта імператриці Єлизавети натиск на Україну спав. Наступ Росії навіть розвернувся на 180 градусів – спочатку було відновлено Київську Православну митрополію, а згодом, на диво, у Санкт-Петербурзі навіть дозволили обрати нового гетьмана. Проте світло надії досить швидко знову поглинув морок імперського шовінізму, для якого навіть кохання самої імператриці не стало вагомою перешкодою на шляху до знищення України.
Смерть гетьмана знову стала нагодою для імперії
У квітні 1733 року застілля козацької старшини на честь сходження на трон нової імператриці Анни Іоанівни (племінниця Петра I) стало фатальним для літнього гетьмана Данила Апостола. Він упав в параліч прямо за святковим столом. Так і не відійшовши від хвороби, Данило Апостол помер, проживши неповний рік. Ще за живого гетьмана у Санкт-Петербурзі взялися перебирати владу до рук імперських чиновників. Увесь 1733 рік між Глуховом (столиця козацької держави), Києвом (найбільше місто, яке було культурним та соціальним центром) та Санкт-Петербургом (столиця імперії) метався князь Олексій Шаховський, який зрештою й очолив химерний орган управління Гетьманщиною, що отримав найменування "Правління гетьманського уряду".
Таке дивне найменування було обрано не випадково – воно розкривало саму сутність стратегії імперської влади щодо України. У Санкт-Петербурзі відверто побоювалися козацтва та навіть їхнього духу. Ситуація в козацькій державі аж ніяк не була безвихідною. Під боком була ворожа Росії Османська імперія з її вільним васалом Кримським ханством. В останньому на той момент розміщалася Олешківська Запорізька Січ – запорожці, які покинули підконтрольні Російській імперії землі разом із гетьманом Іваном Мазепою після поразки у Полтавській битві. У 1733 році наближалася нова війна із турками. Тож від прихильності козаків залежало багато. За таких обставин про пряме обмеження козацьких прав та вольностей не могло бути й мови.
Важливо Мазепа проти Петра: як гетьман створив наратив "вітчизни", а цар його вкрав та змінив історію
Імперський уряд вирішив діяти підступно. Публічно було заявлено про прихильність імператриці до козаків та їх вольностей. Було заявлено, що на час "пошуку гідної кандидатури" буде створено правління гетьманського уряду", яке мало не допустити розладу серед козаків у складні часи після смерті гетьмана. На тимчасовості цього правління робився окремий наголос. Було заявлено, що новий орган до якого увійшли разом із росіянами й представники козацької старшини (звичайно найбільш лояльні імперії) буде діяти виключно в рамках "Рішительних пунктів", за якими працював і покійний гетьман Данило Апостол.
Окремо в імператорських актах наголошувалося на відданості ідеям, які були закладені ще в часи угоди з царем Богдана Хмельницького (насправді це договір пробув чинним лише два з половиною роки до порушення його самим царем, який уклав сепаратний мир із Річчю Посполитою). Слід наголосити, що царський уряд позиціював усі статті, які підписували новообрані гетьмани як переукладання угоди, підписаної ще Богданом Хмельницьким. Претенденти ж на булаву, чия доля залежала від підтримки з Москви вдавали, що "не помічали" відмінностей, які дедалі скорочували суверенітет Української козацької держави, аж поки врешті не звели його нанівець в роки правління Івана Скоропадського.
Де-факто новий уряд діяв, відповідно до таємних інструкцій, які йому надсилалися з Санкт-Петербурга. В них рекомендувалося взяти під контроль економіку держави, задобрювати лояльну старшину земельними наділами, а також, що особливо цікаво – сприяти шлюбам між росіянами та представниками козацької старшини та іншими верствами козаків. При цьому давалися прямі вказівки перешкоджати шлюбам між українцями та поляками. Робити усе це імперські урядовці мали неофіційно, тобто методами кулуарних інтриг та бюрократичних перепон. Таким способом в імперії планували асимілювати козацтво із російськими дворянами. Селян же планувалося просто перевести у стан безправних холопів. Усіх же хто своїми діями чи навіть просто словами виступав проти такого стану речей піддавали переслідуванням та усіляко репресували аж до заслання або ув’язнення.
Ігри долі: як донька пішла проти батька
Виходу із цієї ситуації не виднілося, проте Україні знову в нагоді став палацовий переворот в самій Росії. У 1741 році до влади в імперії прийшла донька ката українського народу Петра I. Парадокс долі, але донька зайняла діаметрально протилежну позицію щодо українців, ніж та, яку займав її жорстокий батько.
Козаків врятувала (а якщо точніше пролонгувала передсмертну агонію) співучість нашого народу. В Росії з часів Петра першого оцінювали вокальні навички українців, яких запрошували на навчання у вищі освітні заклади імперії. Тут слід нагадати, що хорове мистецтво є ключовим елементом церковних служб, а Церква залишалася центром соціальної сфери як у Росії, так і в Україні та більшості країн Європи ще упродовж усього XVIII століття. В Україні навіть почали відкривати навчальні заклади, які готували співців спочатку для російської церкви, а згодом і до світських заходів.
Одним із таких був Олексій Розум – син українського реєстрового козака з Чернігівщини, який витягнув щасливий білет, отримавши хорошу музичну освіту та запрошення до Санкт-Петербурга. У віці двадцяти двох років він отримав місце в імператорському хорі, де впав в око молодій цесарівні. У самої Єлизавети особисте життя не склалося. Її наречений помер перед весіллям, тож відраду опальна на той момент донька покійного імператора знайшла в молодому та за спогадами сучасників, дуже красивому хоровому співці з України.
За чутками, вони навіть таємно вінчалися у 1742 році. Чи був шлюб питання сумнівне, але те, що Олексій Розум був фаворитом імператриці – факт доконаний. Вона дарувала своєму коханому титул графа (він став графом Розумовським). Новоспечений російський дворянин забрав до Санкт-Петербурга свого на дев’ятнадцять років молодшого брата. Кирило отримав хорошу європейську освіту та у віці вісімнадцяти років очолив Петербурзьку академію наук (і залишався її президентом протягом наступної половини століття). В той же рік він одружився з родичкою самої імператриці. А вже наступного 1747 року Єлизавета своїм указом відновила гетьманство у Козацькій державі.
Олексій Розумовський був людиною лінивою та байдужою до політики. Він допоміг своїй коханій здійснити палацовий переворот, але сам ініціативи у державних справах не проявляв. Тож гетьманом було вирішено зробити не його, а молодшого брата Кирила. Виглядає, що сам Кирило, не був у захваті від перспективи полишити Санкт-Петербург і вирушити до далекого провінційного Глухова. Тож гетьмана було "обрано" заочно за присутності Київського митрополита Тимофія Щербацького.
Доля самостійної української церкви йшла пліч-о-пліч із долею козацької держави. Митрополію скасував ще цар Петро, так само як гетьманство, просто не дозволивши новому церковному очільнику отримати цей титул. За таких обставин вже після смерті російського тирана, досвід Полуботка вирішив повторити Київський архиєпископ Вараллам Ванатович, який в роки гетьмана Данила Апостола, наважився порушити питання про відновлення Київської митрополії, за що був разом зі своїми соратниками довічно засланий Анною Іоанівною на російську північ. А вже Єлизавета Петрівна його помилувала і відновила митрополію. Зламаний важкою долею архієрей Вараллам відмовився від титулу, за який так постраждав, тож митрополитом було обрано іншого церковного ієрарха у 1743 році. Такі прямі дії імперської влади щодо такого вагомого соціального інституту, яким була в той період Православна Церква ще раз підкреслюють усю бутафорність гетьманської влади – Данило Апостол нічого не зробив аби врятувати церковну еліту, бо просто не міг на це вплинути. Натомість Церква була досить легко відновлена в роки правління лояльної до українців (як мінімум до одного конкретного українця) імператриці Єлизавети.
Юнацькі амбіції проти імперського цинізму
Кирило Розумовський зрештою таки перебрався до України аж у 1751 році, але не до Глухова, а до Батурина – міста, яке жорстоко зруйнував батько імператриці. Досить сміливий крок. Очевидно відсутність реакції імперської влади на такий символічний, проте дуже промовистий жест змусила молодого (на момент приїзду до України Кирилу Розумовському було лише 23 роки) гетьмана діяти далі. На подив багатьох, брат фаворита імператриці не планував бути бутафорним керманичем.
Кирило Розумовський провів військову реформу, підвівши козацьке військо до тодішніх стандартів побудови армії. Створив полк особистої охорони, який на відміну від усього вдягнутого у блакитний однострій війська вбрав у зелену форму. Нагадаємо, що з часів Івана Скоропадського гетьмана "охороняли" російські військові. Молодий гетьман пішов далі – став самостійно призначати полковників, роздавати землі, наводити лад у судочинстві та боротися з корупцією – саме, начебто, зловживання старшини й нездатність гетьманів з цим боротися і було одним з приводів, які "не дозволяли" імперській владі знайти гідного кандидата на посаду гетьмана.
Важливо Як Росія захоплювала Україну: Полтавська битва та Батуринська різанина
Кирило Розумовський став навіть намагатися встановити дипломатичні зв’язки з іноземними правителями, чого не робив ніхто з часів гетьмана Мазепи. Врешті амбітного гетьмана відкликали до Санкт-Петербурга у 1754 році, де протримали три роки, за які імперські чиновники призупинили незалежницькі поривання старшини. Було ліквідовано внутрішні митниці між Гетьманщиною та Росією, що позбавило козацьку державу економічної самостійності. З гетьманом, очевидно провели профілактичні бесіди, тож повернувшись назад, він зосередився на освітній діяльності, більше не зачіпаючи чутливі для імперського центру сфери. Хоча, слід віддати належне — гетьман так і не дозволив перетворити українських селян у безправних холопів, як це було в самій імперії.
Новий фаворит — нові реалії
Після смерті Єлизавети не короткий час імператором став Петро III, який уклав невигідний для Росії мир "подарувавши Пруссії перемогу у виграшній війні". Це стало приводом для військового перевороту – в імперії ніколи не пробачали воєнних поразок. До влади прийшла його дружина, німкеня за походженням, Катерина II (при народженні Софія – ім’я змінила, вийшовши заміж). У неї був уже новий фаворит – граф Орлов. З ним у Кирила Розумовського відносини не залагодилися. Вже на початку 1764 року гетьмана викликали до Санкт-Петербурга, де протримали майже увесь рік, шукаючи причини для його звільнення. Зрештою у листопаді Кирило Розумовський подав у відставку, а сенат скасував посаду гетьмана – тепер уже остаточно.
Важливо Два українці — три гетьмани: чому "не склалося" у Козацької держави і як оминути Руїну сьогодні
Фактично Українську козацьку державу як суверенний суб’єкт було остаточно поховано якщо не після поразки під Полтавою, то точно після Прутського походу. Справжній гетьман, як представник волі українського народу – Пилип Орлик опинився в еміграції й марно намагався сформувати антиросійські союзи у наляканій після Північної війни Європі. Натомість на території Гетьманщини росіяни займалися бутафорією.
Самий факт, що ліквідацію козацької держави така могутня імперія розтягнула аж на ціле століття говорить про її глибокі корені та силу козацького духу. Адже усі ці фейкові органи робилися не від хорошого життя. У Санкт-Петербурзі просто не наважувалися одразу все знищити – досвід XVII століття, коли козаки неодноразово повставали проти своїх пригноблювачів усі добре пам’ятали. Тому московити діяли маніпуляціями. Вони намагалися зіштовхнути лобами між собою різні суспільні верстви – пересварити гетьмана зі старшинами, старшин із селянами, а самим при цьому виступати в ролі "арбітра", все більше перебираючи повноважень на себе.
Самий інститут гетьманства перетворився на інструмент придворної боротьби та навіть своєрідну імператорську "мову кохання". Проте козацький устрій та Гетьманщина як державний механізм продовжували існувати. Хоча й як внутрішня автономія в самій імперії, але вона об’єктивно відрізнялася від типової російської губернії. І ось цей останній акт – знищення самої козацької держави імператриця Катерина розтягнула ще на понад два десятиліття.