Ексклюзиви Референдум, який не скасували танки: що Україна зробила правильно у 1991-му і де помилилась
Поки Україна бореться за право бути собою у війні проти Росії, історія нагадує: перший бій за незалежність ми виграли 1 грудня 1991 року. У день, коли понад 90% громадян сказали імперії "ні", народилася держава, яку сьогодні намагаються зламати тими самими методами, закладеними ще у буремних 90-х. Фокус розбирався, які рішення референдуму стали фундаментом української державності і які прорахунки того часу зараз відгукуються вибухами на фронті.
1 грудня — пам'ятна дата для кожного українця. Саме цього дня 1991-го відбувся Всеукраїнський референдум, в якому більшість громадян остаточно затвердила прагнення жити у незалежній, суверенній державі. У бюлетені був лише один питання: "Чи підтверджуєте Ви Акт проголошення незалежності України?" — і відповідь "Так" дали понад 90%, з майже 84-відсотковою явкою. Регіони, що сьогодні стали символом боротьби, тоді голосували майже одностайно: Донбас, Крим, Південь — усі засвідчили бажання жити у власній країні, а не в уламку імперії.
Цей мандат був безпрецедентним. Ні одна інша пострадянська держава не отримала настільки виразного схвалення власної незалежності. Саме тому Москва десятиліттями намагалася перекреслити значення референдуму, звести його до "помилки", "емоційного голосування" чи "ситуативного результату". Але історія показує: рішення 1991 року було свідомим, виваженим і загальнонаціональним. Це був не жест відчаю, а прагнення вирватися з системи, що давно перестала давати людям майбутнє.
Відео дня
Переплетення історії та людського — голос першого президента
Того ж 1 грудня були не лише голосування, а й перші президентські вибори. На них люди обрали Леоніда Кравчука, чинного на той момент очільника Верховної Ради, першим президентом незалежної України.
Леонід Кравчук у 2019 році розповідав, що ідея запровадження президентської посади в Україні спочатку зовсім не мала очевидної підтримки — навіть з його боку.
"Моя первісна позиція була проти — не вводити в структуру української влади посаду президента. Я хотів бачити Україну парламентською державою", — згадував він.
За словами Кравчука, після обрання Бориса Єльцина президентом Росії українські депутати швидко "поглянули на Москву" й почали вимагати аналогічних змін у Києві. Рішуче це просувала група депутатів із Харківської області, яка й ініціювала закон про президента та призначення виборів.
Водночас Кравчук наполягав, що в тогочасній системі влади повноваження президента не були зрозумілими:
"У Конституції були прем'єри, але не було президентів. І що він має робити — було незрозуміло".
Після кількох днів дискусій парламент все ж підтримав створення посади, а робота над законом стала терміновою: документ писали менш ніж місяць, щоб встигнути оголосити вибори.
"Поки не визначили, хто такий президент і з якими повноваженнями, — нікого обирати було неможливо", — пояснював Кравчук.
"Зайшов у порожній кабінет і розгубився": Кравчук про перший день на посаді президента
Перший президент України зізнавався, що момент, коли країна стала незалежною, не супроводжувався урочистими відчуттями чи тріумфом. Навпаки — був шок і повна невизначеність.
"Прийшов на роботу, сів у крісло й думаю: який документ першим підписувати? Розгубився. Я зайшов в абсолютно порожній кабінет. Навколо — нікого", — згадував він.
Кравчук наголошував: у 1991-му не існувало ані адміністрації, ані налагоджених процедур, ані досвіду попередників.
"Це сьогодні Зеленський приходить, а там уже все — підлеглі, напрацьовані практики, архіви. А в мене — нічого", — казав він.
Першим рішенням стало формування структури влади:
"Покликав колег і ми почали думати, з чого починати. Першими указами створили Апарат президента".
Перемога на виборах не стала приводом до святкувань і вдома.
"Ніякого шампанського. Всі були ошелешені. Сіли за стіл, взялися за голови й думали, як тепер жити й що на нас звалилося", — пригадував перший президент.
Не було й часу для емоцій: між виборами, інавгурацією та першими дипломатичними візитами минули лічені дні.
Уже наступного дня після інавгурації Кравчук вирушив до Білорусі на підписання Біловезької угоди — документа, який юридично припинив існування СРСР.
Кравчук не приховував — йому було страшно. Але це був не страх за себе.
"Дуже! Залишалося нерозуміння, що станеться завтра. Це не страх за життя — це страх величезної відповідальності. Мільйони сподіваються на тебе, і ти маєш зробити так, щоб вони зажили гідно".
Що було вирішено у 1991-му і що відгукується зараз у 2025-му
Рішення 1991 року не стало приватною справою політичної еліти — воно належало кожному, хто прийшов на виборчу дільницю.
Однак разом із тріумфом приходили й проблеми, які тоді важко було розгледіти. Держава народжувалася в умовах надзвичайної невизначеності. Інституцій не існувало, система безпеки лишалася радянською, а російська присутність у Криму та на флоті — занадто глибокою, щоб її можна було швидко демонтувати. Україна формально отримала незалежність, але інструменти для її захисту довелося створювати майже з нуля.
1991 рік був часом великих надій і таких само великих компромісів. Швидкість подій — серпневий путч, проголошення незалежності, референдум, Біловезька угода — не дозволяла тодішній політичній еліті зупинитися й продумати довгострокову архітектуру держави. Те, що було ухвалено в ті місяці, часто було вимушеним, ситуативним, інколи — занадто м'яким щодо Москви. Саме тоді залишилися відкритими ті питання, які пізніше стали вразливими точками: статус Криму, присутність російського флоту, економічна залежність, слабкість армії, невизначеність у виборі зовнішньополітичного курсу.
Ці рішення не можна назвати прямими причинами нинішньої війни, але вони стали ґрунтом, на якому Росія десятиліттями будувала свої сценарії впливу. Україна входила в 90-ті без чіткої стратегії безпеки, з економікою, прив'язаною до Росії, та політичною системою, яка ще не встигла відокремитися від радянських практик. Кремль бачив це і працював по цих слабких місцях — інформаційно, політично, фінансово, культурно.
І попри це, саме 1 грудня дало Україні те, що виявилося сильнішим за будь-які прорахунки. Референдум заклав основу, яка не піддалася жодним атакам — основу національної волі. Навіть сьогодні, коли Росія намагається силою переписати кордони й історію, цифра 90% залишається найгучнішим аргументом. Це документ, який не можна скасувати танками. Це воля, яку неможливо стерти пропагандою.
Помилки 1991 року можна аналізувати, коригувати, робити висновки — і це важливо. Але вибір 1991 року не був помилкою. Тоді Україна отримала шанс, який сьогодні виборює в найважчій війні своєї історії. Тридцять чотири роки тому українці проголосували за свободу — і сьогодні вони доводять, що ця свобода була не декларацією, а глибинним рішенням нації.