Ексклюзиви Від монголів до більшовиків: справжня історія Холодного Яру
«І повіє огонь новий з Холодного Яру…» — такими словами завершив Тарас Шевченко свій вірш «Холодний Яр» у далекому 1845 році. Його слова виявилися пророчими – «огонь» таки «повіяв». Кобзар присвятив свій твір повстанню, яке відбулося за сім десятиліть до його написання, але пройшло ще приблизно стільки ж часу й у Холодному Ярі справді зародилося нове повстання уже проти нових ворогів вільної України. Фокус розбирався в чому особливість цього визначного місця в історії боротьби українців за свободу.
Холодний Яр – це особливе місце в самому центрі сучасної України. З географічної точки зору це залишки стародавнього гірського хребта, який об’єднував Карпати та Кавказ. А в українській історії – це справжнє «місце сили», де час від часу спалахують відчайдушні повстання проти різного роду поневолювачів нашого народу.
Ядром цього унікального урочища, що складається із цілої системи ярів, укритих реліктовим лісом і простягається на 250 кілометрів є Мотронин монастир, який заснований тут на межі між лісостепом та степом ще у XIII столітті (хоча місцеві монастирські перекази говорять взагалі про XII століття). Тобто на самому краю давньої Київської держави. Тоді це був чоловічий монастир, а вже з XVI століття після його відновлення тут з’явилася жіноча частина (остаточно став жіночим у 1911 році).
Століття боротьби: від монголів до поляків
Ще в Середньовіччі Холодний Яр став місцем спротиву українців монгольським поневолювачам. Тут у 1362 році стояло табором литовсько-руське військо, яке йшло на переможну битву на Синіх Водах. Наслідком цього походу стало звільнення українських князівств від Золотої Орди.
Проте в зеніті слави Холодний Яр опинився у XVIII столітті. Ця система урочищ стала справжньою знахідкою для борців із польсько-шляхетським пануванням на українських землях.
З 1713 року на території Речі Посполитої було остаточно ліквідоване козацтво. Проте українці не змирилися із поневоленням, яке полягало в соціальних та національно-культурних утисках – селян примушували ходити на панщину навіть у релігійні свята, а українська культура та релігія опинилися під жорстким пресом. Відповіддю на ці дії польської влади стали численні повстання, які спалахували протягом усього століття. Вони часто були пов’язані між собою лише найменуванням – на їх учасників казали гайдамаками. Найбільшим таким повстанням стала Коліївщина у 1768 році.
Тоді до повсталих селян долучилися запорожці на чолі з Максимом Залізняком (землі Запоріжжя практично вливалися у Холодний Яр), на їх сторону перейшов гарнізон міста Умань на чолі з Іваном Гонтою (тобто міська варта, яка мала б придушити повстання). Коліївщина за масштабами мали усі шанси повторити успіх Хмельниччини (повстання під проводом Богдана Хмельницького, яке закінчилося утворенням Української козацької держави), але брак саме політичного досвіду його героїчних ватажків прирік це повстання на невдачу, проте пам’ять про нього назавжди залишилася у народних серцях.
Пророцтво Тараса Шевченка
Саме його оспівував у своєму творі Тарас Шевченко, який тоді ж ще й зобразив на художньому полотні сам Мотронин монастир. Але от те, що твори написані великим поетом опинилися хронологічно по самому центрі між обома історичними подіями в цьому урочищі справді справляє значний символічний ефект. У 1768 році В Холодному Яру спалахнула Коліївщина; у 1845 році Тарас Шевченко малює Мотронин монастир та пише вірш «Холодний Яр», де прогнозує, що тут спалахне колись ще одне повстання уже проти нових поневолювачів; а у 1918 році в цьому місці справді зароджується новий потужний військовий опір проти ворогів, яких Тарас Шевченко навіть уявити собі не міг, ворогів, які підступно взяли на озброєння, зокрема й ім’я великого Кобзаря.
22 відчайдухи з двома братами на чолі
Осінь 1918 року – це час падіння влади гетьмана Павла Скоропадського. Його правління хоча й базувалося на німецьких штиках, ознаменувалося відносною стабільністю. Хоча, як виявилося, це було лише затишшя перед бурею, яка знялася над багатостраждальною українською землею.
Останні тижні влади гетьмана супроводжувалися відцентрованими тенденціями, зокрема набирало обертів таке явище як отаманщина. Вакуум влади сприяв тому, що ледь не у кожному краї з’являлися свої воєнізовані загони, які часто були звичайними бандами, що грабували місцеве мирне населення.
Аби захиститися від таких банд ігуменя Мотрониного монастиря звернулася до жителів довколишніх сіл із закликом сформувати загони самооборони. Організувати їх зголосилися брати Чучупаки – Василь та Олекса, які зібрали загін із двадцяти двох охочих жителів села Мельники, що розташовувалося неподалік. Брати мали бойовий досвід, адже воювали у Першій світовій війні. Василь взагалі був старшиною.
Між «червоними» та «білими»
Взимку 1919 року свій наступ на територію України відновили більшовики. Армія УНР відступала на захід, а «червоні» встановлювали на окупованих територіях свій новий порядок – «Воєнний комунізм». Його суть полягала у відсутності грошового обміну, тобто люди мали здійснювати вільний обмін товарами та послугами, але в умовах війни, заради «перемоги революції», пріоритет у забезпеченні продуктами надавався військовим, тобто Червоній армії.
На практиці відбувалося банальне пограбування сільського населення. В селян відбирали харчі для потреб міста та Червоної армії, але часто вони опинялися саме в руках «революціонерів». Звичайно українці стали опиратися такій політиці й Холодний Яр знову опинився у центрі цієї боротьби.
У квітні 1919 року в одному з місцевих сіл – Медведівцях — Василя Чучупака обирають курінним отаманом місцевих повстанців. Більшовицький терор проти мирного населення сприяв зростанню кількості охочих вступити до лав повстанців, тож досить швидко загін самооборони переріс у Полк Гайдамаків.
Тут дуже важливо наголосити на особливості ситуації, що склалася на території України у 1919 році. Це був найскладніший рік національно-визвольних змагань. Армія УНР зазнавала поразки за поразкою, а територія України була пошматована численними військовими угрупуваннями. Лише великих армій було кілька:
- Армія Української народної республіки, яка виступала за формування самостійної держави українського народу.
- Червона армія, яка представляла більшовиків.
- Біла гвардія на чолі з генералом Андрієм Денікіним – прагнула відновлення дореволюційних порядків.
- Армії держав Антанти, які здійснили інтервенцію з метою протистояти більшовикам.
- Революційна повстанська армія України на чолі з Нестором Махном.
На Заході України точилася боротьба між Українською Галицькою армією та поляками. Закарпаття було окуповане Чехословаччиною, а Буковина та Буджак – Румунією. Але корім цих великих «гравців» по різних краях були утворені сотні дрібних збройних формувань, які часто проголошували місцеві «республіки».
Полк Гайдамаків же ж вирішив не проголошувати власної «держави», а визнав владу уряду УНР. Важливо наголосити, що термін «Холодноярська республіка» вживали саме більшовики, які хотіли надати цьому рухові бандитсько-сепаратиського характеру. Натомість підопічні Василя Чучупака проявили патріотизм та державницьку позицію.
Бійці Полку Гайдамаків чітко розуміли, що вони воюють за Україну. Саме вони ввели вітання «Слава Україні», відповідь на яке, щоправда, звучало «Україні слава». Відповідь на «Героям Слава» уже змінили воїни УПА через два десятиліття потому. Холодноярівці використовували два стяги – один жовто-блакитний, а інший чорний зі срібним написом «Воля Україні або смерть».
До складу полку входили кілька тисяч бійців, в найкращі часи вони навіть мали артилерію. Спочатку вони воювали проти більшовиків, які намагалися ввести закони Воєнного комунізму, проте коли влітку до регіону увійшли війська генерала Денікіна, то Холодноярівці перемикнулися на нього. Навіть певний час ситуативно діяли спільно з більшовиками. Проте після відступу військ Денікіна Василь Чучупак відмовився від подальшої співпраці із «червоними».
Між Зимовими походами Армії УНР
Певний час Полк Гайдамаків входив до Степової дивізії на чолі із Костем Блакитним. А взимку 1920 року холодноярівці координували свої дії з учасниками Зимового походу Армії УНР.
Самий похід був рейдом Армії УНР у тил окупованої більшовиками України з метою підняття серії повстань у різних регіонах. На жаль, більшовикам вдалося заманити Василя Чучупака у засідку 19 лютого 1920 року. Він не здався живим зі словами «Готуй нових борців, Холодний Яре!» пустив собі кулю в скроню.
Після цього повстанців Холодного Яру очолювали різні командири, зокрема Денис Гупало, Мефодій Голик-Залізняк, Ларіон Загородній. Ситуація на великому фронті склалася катастрофічно для Армії УНР. Більшовики окупували більшу частину України й закріпили свій успіх уклавши мирну угоду з Польщею весною 1921 року. За договором у Ризі Польща забирала собі Західну Україну, а решту загарбали більшовики.
У відчаї залишки Армії УНР – ті хто не бачив свого життя без України влаштували Другий зимовий похід. Це був справжній акт відчаю, який закінчився трагедією біля містечка Базар на Житомирщині. В цей час Симон Петлюра в еміграції продовжував боротьбу і заявляв, що ось-ось зможе організувати велике повстання на контрольованій більшовиками території.
Саме на це повстання очікували повстанці Холодного Яру, які продовжували свою боротьбу. Урочища цього краю дозволяли повстанцям вести партизанський спротив більшовицькій владі, як ще понад рік не могла зламати організованого опору.
Надія вмирає останньою
Військовим способом більшовики так і не змогли придушити повстання, тож вони пішли шляхом спеціальних операцій. Використавши зрадників з Армії УНР працівники більшовицької Надзвичайної комісії (російською абревіатура звучить як «ЧК» — зловісна передвісниця НКВС/КДБ) змогли заманити лідерів повстанців на фейковий з’їзд повстанських отаманів. Справжній Симон Петлюра до осені 1922 року так і не зміг організувати повстання проти більшовиків, натомість чекістам вдалося використати очікування цього повстання для захоплення лідерів Холодноярських гайдамаків.
Отаманів відвезли до Лук’янівського СІЗО в Києві. А вже другого лютого спеціальний трибунал виніс їм смертний вирок. Але мужні повстанці не збиралися покірно піти на розправу. Вже через тиждень вони змогли вибратися з камери смертників, захопити зброю і підняти повстання у самій в’язниці. Нерівний бій тривав близько чотирьох годин і закінчився героїчною загибеллю повстанців – всього тридцять вісім осіб. Вони втратили життя, але не втратили власної гідності.
Важливо У холодному пеклі: Фокус розповідає про українців, яких Російська імперія відправляла у заслання за гордість та непокору
Холодний Яр став останнім бастіоном Української революції. Поодинокі акти спротиву тривали до кінця 1920-х років поки не переросли у більш масовий опір примусовим хлібозаготівлям. Але це вже зовсім інша історія. Історія селянства, яке не пішло до останнього разом зі своїми героями в згодом отримало найлютіший геноцид в людській історії – Голодомор 1932-1933 років.
Про подвиги героїв Холодного Яру ми знаємо із розповіді очевидця – Юрія Горліса-Горського. Неординарної особистості, життя якого теж гідне окремої повісті. Написана ним повість виділила героїв Холодного Яру з поміж десятків інших схожих повстанських груп.
Холодний Яр – це справжній український героїчний епос. Історія боротьби проти поневолювачів, яка тягнеться крізь віки. Холодний Яр – це справжній центр сили українського патріотичного духу, який важко пояснити раціонально, тому він є зразком ірраціональної героїки та романтики національно-визвольних змагань. І вінцем цього незбагненного явище є пророцтво великого земляка різних поколінь повстанців Тараса Шевченка, написана рівновіддалено в часі між двома подіями таких різних епох. І справді як влучно спрогнозував Кобзар – вогонь із Холодного Яру таки повіяв. Він пронизав волелюбним духом повстанців під проводом Василя Чучупака і повіяв далі на Майдан Революції Гідності де прапор Холодного Яру гармонійно доповнив революційну мозаїку і повіяв далі, надавши героїчне ім’я одній із найбоєздатніших бригад Сил оборони України уже в сучасній війні проти російських загарбників.