Ексклюзиви Сталін, Бенеш і Закарпаття: як вирішувалася доля регіону без його мешканців
29 червня 1945 року в Москві було підписано радянсько-чехословацький договір, який назавжди змінив долю Закарпаття. Край, який століттями входив до складу Угорщини, Австро-Угорщини та Чехословаччини, став частиною радянської України. Однак питання ідентичності закарпатців залишається відкритим досі — русини, автономія, мовні та культурні особливості регіону продовжують викликати суперечки. Як Закарпаття опинилося у складі України і чому його називають "українським плацдармом на Захід" — у матеріалі Фокусу.
Цього дня, 29 червня 1945 року, у Москві було підписано радянсько-чехословацький договір про вихід Підкарпатської Русі зі складу Чехословаччини та її приєднання до радянської України, при тому, що ані закарпатська, ані українська делегації не брали участі в підписанні. Чехословаччина також погодилася передати Радянському Союзу місто Чоп та територію площею 250 квадратних кілометрів із шістьма селами навколо нього, які не входили до складу Підкарпатської Русі, в обмін на село Лекарівці, яке в 1946 році відійшло до Словаччини. Так з’явилася не лише Закарпатська область, а й радянська влада вирішила складне питання національної ідентичності автохтонного східнослов’янського населення регіону — мешканців краю було оголошено українцями. Етноніми "русини" та "росіяни", які використовувалися значною частиною населення Закарпаття, були оголошені "буржуазним пережитком" і фактично заборонені.
Відео дня
Як Закарпаття перейшло від угорців до чехословаків
Після розпаду Австро-Угорської імперії наприкінці жовтня 1918 року Закарпаття увійшло до складу Угорщини як однієї зі спадкоємиць імперії. Однак на Паризькій мирній конференції, що розпочалася 18 січня 1919 року, країни-переможниці у Першій світовій війні ухвалили рішення передати його Чехословаччині, частиною якої воно стало 10 вересня 1919 року. Автономний статус краю у складі Чехословаччини з правом мати власний парламент (Сойм) та уряд був закріплений конституцією Чехословацької республіки від 29 лютого 1920 року; цією ж конституцією було введено в політичний ужиток назву "Підкарпатська Русь".
У 1938 році Франція та Велика Британія, проводячи політику умиротворення нацистської Німеччини, підписали з нею Мюнхенську угоду, за якою Чехословаччина втратила більшу частину своєї території. Віденський арбітраж від 2 листопада 1938 року зобов’язав уряд у Празі передати угорцям третину території Словаччини (з містом Кошице) та південну частину Карпатської України (з містами Ужгород, Мукачево та Берегове). На хвилі слабкості чехословацького уряду посилилися націоналістичні настрої у Словаччині та Закарпатті, і 15 березня 1939 року Сойм Карпатської Русі проголосив створення незалежної Республіки Карпатська Україна, яка проіснувала рівно добу — до 17 березня, коли Закарпаття було окуповане Угорщиною.
На той час Москва не розглядала Підкарпаття як частину України. У ноті СРСР до Третього рейху від 18 березня 1939 року йшлося лише про порушення прав населення краю, без згадки про етнічну приналежність. Чутки про плани приєднання Закарпаття до Радянської України Сталін назвав вигадками, мета яких — спровокувати конфлікт між СРСР і Німеччиною. Навесні 1939 року край ще не мав спільного кордону з УРСР, і у Кремля були набагато масштабніші плани.
Після того як у жовтні–листопаді 1944 року під час Другої світової війни радянські війська зайняли територію Закарпаття, у Мукачеві було сформовано маріонетковий прорадянський "Національний комітет Закарпатської України", який проголосив "волю українського народу" відокремитися від Чехословаччини та приєднатися до Української Радянської Соціалістичної Республіки.
Після двох місяців конфліктів і безрезультатних переговорів 1 лютого 1945 року чехословацька урядова делегація була змушена погодитися на радянський контроль над Карпатською Україною, і 29 червня 1945 року в Москві було підписано радянсько-чехословацький договір про вихід Закарпатської України зі складу Чехословаччини та про її возз’єднання з радянською Україною.
Прем'єр Чехословаччини Бенеш заявив своєму біографу К. Маккензі: "Підкарпатська Русь була нам довірена після Першої світової війни. Ми — за те, щоб нам Підкарпатська Русь була формально повернута, оскільки вона входила до наших домюнхенських кордонів; однак якщо підкарпатські русини вирішать приєднатися до Радянської України, то ми не будемо цьому перешкоджати".
Чехословаччина під тиском погодилася відмовитися від Підкарпатської Русі
Згідно з союзним договором 1943 року між СРСР і Чехословаччиною, сторони зобов’язалися відновити довоєнні кордони Чехословаччини, а отже, Підкарпатська Русь мала залишитися в її складі. Однак 28 жовтня 1944 року Сталін видав наказ, у якому радянські війська оголосили про взяття під контроль "столиці Закарпатської України — Ужгорода", хоча такої адміністративної одиниці в Чехословаччині ніколи не існувало.
У визволених районах мали створюватися національні комітети та формуватися чехословацькі військові частини, але радянські комендатури заблокували їхню діяльність. Натомість у Мукачеві було створено Комуністичну партію Закарпатської України на чолі з Іваном Туряницею, яка проголосила своєю метою возз’єднання з Радянською Україною. Сталін пояснював Бенешу, що це "масовий і спонтанний рух" місцевих русинів за самовизначення.
26 листопада 1944 року відбувся перший з’їзд національних комітетів Закарпатської України. Понад 600 делегатів одноголосно схвалили Маніфест про возз’єднання з Радянською Україною та створили Національну раду на чолі з Іваном Туряницею. Його ентузіазм іноді перевершував очікування: він створив народні дружини, які мали сприяти об’єднанню всіх українських земель — у Словаччині, Польщі, Румунії та Угорщині. Туряниця в ультимативній формі вимагав, щоб чехословацька адміністрація покинула Підкарпатську Русь, і надіслав Бенешу листа про вихід краю зі складу Чехословаччини.
Бенеш спочатку відмовлявся змиритися з цим, але наприкінці грудня 1944 року зрозумів, що Підкарпатська Русь була анексована СРСР. Під загрозою втрати Словаччини він погодився передати край Радянському Союзу за двох умов: рішення має бути затверджене парламентом після війни, а СРСР надасть гарантії, що не повторить таку саму операцію щодо Словаччини. Сталін послався на право народів на самовизначення, але погодився відкласти остаточне рішення до відповідного часу.
До речі, Словаччина теж могла б увійти до складу України. Микита Хрущов, який у 1945 році очолював Україну, у своїх мемуарах розповідав, що делегація від словацьких русинів просила приєднати їхню територію до СРСР. Він відповів, що це неможливо — "це буде боляче для чехів і словаків". Після від’їзду делегації Хрущов зв’язався зі Сталіним. Той уже був роздратований діями Туряниці: з Румунії надійшло звернення про приєднання до Закарпатської України, а з Угорщини повідомили, що "народні дружини" зайняли кілька прикордонних сіл.
"Зупини цього нахабу, його ініціативи вже не потрібні", — передає Хрущов слова Сталіна.
Закарпаття виступає за автономію
Тисячі чехів покинули Закарпаття після приєднання до СРСР — хтось легально, хтось, ризикуючи життям, перетинаючи кордон. Тисячі з тих, хто протестував проти приєднання, а такі були, — були заслані до таборів або розстріляні. При цьому Закарпаття завжди прагнуло незалежності. У 1939-му проголосили створення незалежної Республіки Карпатська Україна, яка проіснувала рівно добу.
1 грудня 1991 року, одночасно з Всеукраїнським референдумом щодо незалежності, у Закарпатській області відбувся власний референдум із таким питанням: "Чи бажаєте Ви, щоб Закарпаття отримало статус автономної території як суб’єкта у складі незалежної України і не входило до жодних інших адміністративно-територіальних утворень?" Явка на обласному референдумі склала 82,7 %, при цьому 78,6 % виборців ствердно відповіли на запитання у бюлетені. Київ референдуму "не помітив".
А в грудні 2014 року саме закарпатці виявилися найбільшими прихильниками державної єдності — 91,5 % бачили майбутнє свого краю у складі унітарної централізованої України (для порівняння, серед галичан таких було трохи більше половини, серед буковинців — трохи більше 2/3). Через п’ять років, у 2019 році, саме серед мешканців цієї області виявилося найменше прихильників унітарної держави — всього 26%. Їхня кількість за ці роки зменшилася більш ніж у три з половиною рази.
Закарпаття — наш найкоротший шлях до Балкан
На думку політолога Руслана Бортника, Закарпаття зберігає свою характерну, особливу регіональну ідентичність. Ідентичність Закарпаття, мабуть, така ж яскрава або не менш яскрава, ніж ідентичність Галичини, наприклад, чи Вінниччини, чи Сходу України, чи Одещини. Це одна з найяскравіших і найособливіших ідентичностей України — з особливостями мови, культури, з величезним змішанням культур та історій. І в умілих руках для успішної держави це величезна перевага, адже ця змішана й особлива ідентичність не тільки культурно збагачує, а й є провідником до інших народів, культур, ринків тощо. Допомагає налагоджувати добросусідські відносини.
"Для слабких держав, для держав, що перебувають у політичній або військовій кризі, усі особливі ідентичності потенційно можуть стати джерелом сепаратистських рухів. Це потрібно розуміти. Ми бачили, як Росія на Донбасі використовувала особливу донбаську ідентичність для підтримки сепаратизму. Тому це багатство, яке потрібно берегти й примножувати. Але водночас ця особлива ідентичність — певний виклик для України", — розповідає Фокусу Бортник.
Сьогодні, за словами політолога, жоден із сусідів України не висуває офіційних територіальних претензій до України щодо Закарпаття. Поки що українська держава є сильною.
"У разі ослаблення української державності або якоїсь нової війни, з огляду на те, що Закарпаття було зоною змішаного політичного та правового контролю навіть протягом останніх 200 років, я думаю, що такі претензії можуть з’явитися, але лише у разі руйнування української держави", — вважає Бортник.
Закарпаття було частиною Австро-Угорської імперії та входило до складу угорських коронних земель, але все ж це була Австро-Угорська імперія з центром у Відні. І, до речі, підкреслює політолог, це призвело навіть до дуже специфічних проявів українського національного руху. В Австро-Угорщині в певний період ставлення до українців було більш лояльним, ніж на території Польщі чи Російської імперії, — не дивно, що саме там Франко друкував свої газети та книги.
І взагалі, на думку політолога, Закарпаття — це український плацдарм на Захід. Водночас це плацдарм і для чехословацької культури, історії, цивілізації, ринків, і для угорської, і певною мірою для румунської.
"Це наш найкоротший шлях, умовно кажучи, на Балкани та до латинського світу. І його потрібно зберігати", — наголосив Бортник.
Але водночас слід розуміти особливості цього регіону та ризики, які можуть виникати внаслідок неефективного управління. Безумовно, потрібно більше виправдовувати очікування людей.
Раніше Фокус розповідав проте, як уродженець українських земель Михайло Вишневецький став королем Речі Посполитої та чому його правління виявилося одним із найсуперечливіших в історії польської монархії.