Впродовж останнього десятиліття, незважаючи на успішний фасад децентралізації, Україна продовжувала жити в умовах прихованого управлінського хаосу. 
Колаж: Dengi.ua
Нещодавно у Верховній Раді України було зареєстровано урядовий законопроект № 14412 «Про засади розмежування та розподілу повноважень між рівнями публічного врядування». Для більшості громадян ця новина загубилася в інформаційному потоці, проте для юристів, управлінців та експертного середовища ця подія стала сигнальним пострілом, що сповіщає про початок тектонічних зрушень у самій архітектурі української державності. Ми стоїмо на порозі реформи, яка за своєю значущістю може мати за практичним впливом ефект, співмірний із конституційними змінами, адже вона переписує «суспільний договір» між центральною владою та місцевими громадами.
Впродовж останнього десятиліття, незважаючи на успішний фасад децентралізації, Україна продовжувала жити в умовах прихованого управлінського хаосу. Ми створили нові, фінансово спроможні громади, але залишили старі, ще радянські правила гри, де сфери відповідальності держави та місцевого самоврядування перетиналися, створюючи небезпечні зони «колективної безвідповідальності».
Абсурдність управлінської ситуації полягає в тому, що коли за ремонт вщент розбитої дороги, утримання занедбаного професійно-технічного училища чи надання специфічних соціальних послуг на папері бадьоро звітували всі — і профільні міністерства, і місцеві ради, — але в суворій реальності за кінцевий результат не відповідав ніхто. Цей «управлінський футбол» роками гальмував розвиток країни, і законопроект № 14412 покликаний покласти цьому край, встановивши чіткі, юридично закріплені межі компетенцій.
Перше, що кидається в очі при фаховому аналізі тексту законопроекту, — це зміна філософії відносин. Законодавець свідомо відходить від звичної дихотомії та протистояння «держава проти громади», вводячи у правове поле єдине, інтегруюче поняття — «органи публічного врядування». Це не просто гра слів, це концептуальний зсув, який розглядає виконавчу владу та місцеве самоврядування не як конкурентів за бюджетний пиріг, а як елементи єдиної системи координат, що мають працювати на основі принципу субсидіарності.
Сутність цього принципу, який закріплюється на законодавчому рівні у пункті 5 частини 1 статті 4 законопроекту, проста і водночас революційна для нашої бюрократичної традиції: повноваження має виконуватися найближчими до жителів органами публічного врядування, а втручання вищого рівня допускається лише тоді, коли за обсягом та/або характером (складністю) його виконання це об’єктивно неможливо на нижчому рівні. Простіше кажучи, держава втрачає простір для звички «забирати все нагору» лише тому, що так адміністративно зручніше.
Щоб реалізувати цю філософію на практиці, законопроект пропонує відмовитися від хаотичного нагромадження функцій і вводить чітку класифікацію повноважень, розділяючи їх на чотири групи. І найважливішою перемогою для місцевого самоврядування тут стає категорія власних повноважень.
Уявіть собі мера міста, який хоче запровадити інноваційну систему благоустрою або локальну програму розвитку, якої немає в жодній державній стратегії. Раніше його дії могли бути заблоковані контролюючими органами з формулюванням «це не передбачено законом».
Тепер же законопроект вводить юридичну новелу, що змінює правила на користь громад, — презумпцію належності повноваження до власних повноважень місцевого самоврядування за відсутності у законі прямого віднесення такого повноваження до делегованих місцевому самоврядуванню або до компетенції держави. Це справді сильний запобіжник проти правової невизначеності, хоча важливо розуміти межі цієї норми: вона працює як правило тлумачення у «сірій зоні», а не як універсальний дозвіл ігнорувати спеціальне законодавче регулювання.
Тобто йдеться не стільки про абстрактний перехід до моделі «можна все», скільки про зміщення балансу на користь свободи місцевого самоврядування там, де законодавець залишив прогалину або нечіткість. Для практики це надзвичайно важливо, бо саме такі «сірі зони» і породжували конфлікти між громадами та органами виконавчої влади.
Більше того, держава добровільно обмежує себе в питаннях контролю за діяльністю місцевих рад. Відповідно до частини 3 статті 7 законопроекту, адміністративний нагляд за здійсненням власних повноважень місцевого самоврядування допускається виключно щодо законності актів органів місцевого самоврядування та їх посадових осіб і не може включати оцінку доцільності, ефективності чи результативності їхньої діяльності.
Що це означає на практиці і чому це так важливо для кожного мера? Справа в тому, що представники місцевого самоврядування мають цілком обґрунтовані побоювання щодо будь-якої майбутньої моделі державного нагляду на місцях — незалежно від того, чи буде вона реалізована через інститут префектів, чи через інші організаційні форми. Мери міст справедливо боялися, що державний представник на території зможе блокувати рішення громади лише тому, що воно розбігається з його особистим баченням. Наприклад, такий контролер міг би сказати: «Будувати цей парк зараз неефективно і недоцільно, я вважаю, що краще покласти нову бруківку на центральній площі, тому я зупиняю рішення міськради».
Законопроект № 14412 формує сильний юридичний запобіжник проти такого чиновницького свавілля, кореспондуючи підходам Європейської хартії місцевого самоврядування щодо меж адміністративного нагляду. Тобто запроваджується рамкове правило для будь-якого державного контролера, визначеного законом: перевірка має стосуватися законності, а не політичної чи господарської доцільності рішень громади. Тобто контролер може перевірити, чи правильно проведено тендер на висадку дерев, чи дотримано процедуру голосування депутатів на сесії та чи немає там ознак порушення закону або конфлікту інтересів (у межах передбачених законом процедур). Але він не має права дорікати меру чи зупиняти рішення лише через власну думку про те, що місту зараз потрібніше. Питання доцільності — що саме будувати, де, коли і за яким дизайном — залишається прерогативою самої громади та її виборців, які і дадуть політичну оцінку діям мера на наступних виборах.
Зовсім інша логіка закладена в механізм делегованих повноважень. Це ті функції — реєстрація актів цивільного стану, виплата державних соціальних допомог, надання адміністративних послуг, — які держава «замовляє» у місцевого самоврядування для зручності громадян. Тут місцева рада виступає вже не як автономний гравець, а як агент держави, і правила гри стають жорсткішими.
У цій сфері держава залишає за собою значно інтенсивніший контроль. Згідно з частиною 4 статті 8 законопроекту, контроль здійснюється не лише щодо законності, а й щодо відповідності державним стандартам, нормативам та іншим вимогам. Це логічно, адже державний сервіс має бути однакової якості і в столиці, і у віддаленому селищі. Водночас ризики для громад тут не зникають, а лише набувають більш технічної форми. Саме тому принципово важливо, що законопроект одночасно закладає процесуальні та матеріальні запобіжники: спори щодо належного здійснення делегованих повноважень вирішуються у судовому порядку, а відповідальність органів місцевого самоврядування прямо прив’язується до фактичного забезпечення відповідних повноважень державою необхідними ресурсами.
Цікавою та прогресивною новелою є введення інституту факультативних повноважень, описаних у статті 9 законопроекту. Це інструмент для заможних та амбітних громад. Якщо місто відчуває в собі сили утримувати об'єкт або виконувати функцію, яка зазвичай є державною, воно може ініціювати передачу такого повноваження на договірних засадах. При цьому закон захищає громаду від «кабали»: якщо фінансова ситуація погіршиться, орган місцевого самоврядування може відмовитися від виконання факультативного повноваження з попередженням не менше ніж за шість місяців до початку наступного бюджетного періоду. Це важлива норма, бо вона перетворює факультативність на реальний, а не декларативний інструмент.
Однак будь-яка, навіть найкраще виписана юридична конструкція, розсипається в прах, якщо під нею немає фінансового фундаменту. Історія українського самоврядування переповнена сумними прикладами, коли Парламент приймав популістські закони про пільги чи надбавки, покладаючи обов'язок їх виплати на місцеві бюджети, які просто не мали на це коштів. Законопроект № 14412 намагається поставити цьому край, пропонуючи жорсткі фінансові запобіжники.
Зокрема, частина 3 статті 15 гарантує, що делеговані повноваження місцевого самоврядування забезпечуються за рахунок міжбюджетних трансфертів з державного бюджету місцевим бюджетам, а загальний обсяг таких фінансових ресурсів має відповідати обсягу делегованих повноважень. Важливо і те, що ця логіка далі «прошиває» питання відповідальності у частині 2 статті 17: відповідальність за належне здійснення делегованих повноважень покладається на органи місцевого самоврядування лише тією мірою, якою такі повноваження фактично забезпечені державою необхідними ресурсами. Але найпотужнішим інструментом превенції фінансово необґрунтованих рішень є норма, закладена у частині 4 статті 3 законопроекту. Це своєрідний законодавчий запобіжник, який встановлює імператив: якщо проект закону змінює розмежування або розподіл повноважень і впливає на видатки чи доходи відповідних бюджетів, одночасно має готуватися і подаватися проект закону про внесення відповідних змін до Бюджетного кодексу України. Теоретично це положення має унеможливити прийняття фінансово необґрунтованих рішень, змушуючи ініціатора змін одразу вказувати джерело фінансування.
Виникає закономірне питання: чому цей складний і потенційно конфліктний закон з'явився саме зараз, на початку 2026 року? Відповідь лежить у площині геополітики та економіки. Прийняття законодавства про розмежування повноважень є не просто внутрішньою ініціативою уряду, а елементом виконання індикатора 9.3 Плану України в межах інструменту Ukraine Facility. При цьому коректніше оперувати саме тією цифрою, яку публічно комунікує профільне міністерство у прив’язці до цього індикатора: йдеться про можливість залучення близько 440 млн євро європейської фінансової підтримки, а не «близько 4 млрд євро» саме під цей показник. Саме такий зовнішній стимул і створює унікальне «вікно можливостей», коли політична воля до складних реформ підкріплена конкретним фінансовим мотиватором.
Підсумовуючи аналіз, можна стверджувати, що законопроект № 14412 — це документ історичної ваги. Він пропонує замінити ручне управління ресурсами на прозорі, законодавчо закріплені алгоритми, де презумпція свободи місцевого самоврядування та заборона перевіряти доцільність власних рішень громад наближають Україну до цивілізованої європейської моделі врядування.
Проте, варто застерегти від передчасної ейфорії. Прийняття цього рамкового закону — це лише пролог до справжнього процесу реальної децентралізації, який розгорнеться під час імплементації його норм у Бюджетний, Податковий та профільні галузеві закони. І це не абстракція: уже із супровідних матеріалів видно масштаб майбутньої роботи (подані окремі додатки з переліками законів і підзаконних актів, а в Прикінцевих та перехідних положеннях передбачено подальше приведення галузевого законодавства у відповідність). Адже в юридичній практиці обсяг повноважень має значення лише тоді, коли він надійно підкріплений реальним фінансовим ресурсом на казначейських рахунках громад. На нас чекає складний рік трансформацій, результат яких визначить якість життя в українських містах і селах на десятиліття вперед.